Ми були різні : він і я.

Ми були разом одинокі.

Зів»ялі будні між життям

Пливли похмуро і жорстоко.

Горівши в полум»ї густім,

Пророчили пусті надії.

О, скільки їх у цім житті?

О, скільки їх у марних мріях?

Ми Були різні він і я :

Потомлені без сліз і віри.

Така штампована сім»я

Забавилась в дорослі ігри

Із дня у день пусті слова,

Із них роки сплива поволі…

Ми Були…Я тепер нова,

Та скільки залишилось болі…



****

Відплив перон, відплила я…

В шумливий потяг, знявши втому

Я повертаюся додому,

Лишивши по собі ім”я....

Забути все...Забути всіх

У пустоті і без сумління,

Напевне вистачить терпіння,

А замість слів лишився сміх...

Таке непізнане буття

Сама собі наворожила,

А, може, просто пролетіло

Крізь мене щире почуття.

Я зупинюсь, я зачекаю...

Та безліч слів вже не потрібно.
 

Я знов сама...собі подібна,

Та іншої мене немає...

Лякає темрявою ніч,

Чепляється за підвіконня

І знов з тобою віч-на-віч

Бери мене,катуй,безсоння...

Міська пилюка виідає очі,

Мене дратує небо й перехожі,

Вони байдужі й між собою схожі,

Я виснажена,я додому хочу...

Каміння дихає набридливою спекою,

Жбурляє у обличчя чад машин,

Слова не миряться з однаковісттю рим...

А я для них лишаюся далекою...

Я хочу повернутись не туди,

Не у минуле,просто так додому,

Та на дорозі друзі та знайомі,

Усі тримають,кажуть:"Не іди..."

Мабуть навчилась мислити стандартно,

"Зловила хвилю" і живу,як всі,

Чи сіла у чуже чиєсь таксі,

Чи витягнула не щасливу карту...

Спинися,місто!Ну хоча б на мить,

Не муч мене своїм життям шаленим.

Ти зможеш бігти швидко і без мене,

Хіба ж ти знаєш як душа кричить?...

Додому...Чуєш,там мене чекають...

Можливо три століття,або рік,

Напевне сотні тисяч чоловік,

Чи лише мама у вікні не спить...

Тобі однаково,пусти,благаю...

В житті багато помилок

Не лише він моя розплата,

Я не одна серед жінок,

Що плаче...Йди...Я хочу спати.

Сьогодні я,завтра-ні...

На мене твоя тиша тисне

Тебе затоплююв вині

Та ти повернешся,навмисне...

Бо не боїшся цих ночей,

Така уже у тебе доля

Знайти мене із ста очей

І розтинати у неволі.

Живеш уже в моїм житті,

Але убити ще не хочеш.

Давай же перейдем на "ти"

І будем вдвох чекати ночі...

Ранковий спокій провінційних станцій,

А за вікном дерева в дивнім танці,

Лиш ми удвох, невтішені коханці,

Банально…застаріло…самозванці…

Продимлений дорожньо – сірий одяг,

Брудне купе, зіпсована погода.

Це ж треба, серед вічності дороги,

Квитки купити на один нам потяг…

Втішатися в самотньості вокзальній,

Ні імені, ні номера, банально…

А вдома діти, з чоловіком різні спальні…

Я твої очі вивчила детально…

Що ж…В натовпі боятимусь до віку

Зустріти очі…Від депресій ліки…

Торочити про почуття великі

І плакати вночі, боячись крикику…

На лезі жити у чутті облоги

І обминати звичні вже пороги,

Знов падати…Іти втомились ноги…

Я так ненавиджу незвідані дороги…

***

Спалений присмак розлук

В приспаних ночах без сну

Як же тепер я засну

Хто ти мені може друг

Може життя може сон

Жити під лезом ножа

Мабуть остання межа

Потяг... Осінній перон

Було... Давно... Не цілуй...

Плавити біль у вині

важко лежати на дні

Більше мене не руйнуй

Ще вчора доросла була

Сьогодні інакше життя

Минають роки забуття

Скасовані межі для зла

В асфальтах затоптано дощ

Розплакалось небо... Мости...

Мене зустрічаєш не ти

В мінорних мелодіях площ

Залита чиїмись слізьми

В пустому самотньому сквері

До мене не замкнені двері

Ключі... Запасні... Ось,візьми...

Квартира холодна й пуста

Заляканий сірістю ранок

А може зустрінемось раптом

То знай я не та вже не та...

А може я знищена зовсім

Самотня єдина нова

Навіщо шукати слова

Все сказано... Осінь... Осінь...

***

Ми з Вами разом стільки літ,

Але, мабуть, уже ніколи

Не підіймуться у політ

Разом моя і Ваша долі...

Вам не відоме те ім"я,

З яким існую так повільно,

Не сколихну Ваш спокій я

Самотня, сіра, божевільна...

Вона дарує Вам слова,

Недоспані весняні ночі,

А я – ніколи не нова

Слізьми свої катую очі...

Навіщо Вам одна із ста,

Яка не з"явиться, мов диво?

Хай буде поруч краще та,

Яка зробила Вас щасливим...

Даруйте Їй усе своє

Зірки, планети, небо, квіти...

Благословіть її, що є

Вона в житті, а я – розбита...

Дозвольте лиш любити Вас,

Так одиноко і самотньо.

Мені суддею стане час...

І, як завжди, одній із сотні...

Якби я могла висловити йому те, що почуваю, він напевнее б пошкодував мене і не з»являвся б у моєму житті… але я сама собі не можу пояснити, що відчуваю, тому тільки плачу…. Він пошкодував би грішне життя і уберіг би мене від божественного почуття любові, яке тепер страшніше за будь які муки та смерть. Я прокидаюся вночі, то зла, то щаслива і щоразу себе питаю : «Це сон?»… чую тільки цокотіння годинника, в кімнаті темно, лиш на ліжко падає шматочок променя від ліхтаря…. Так сиджу мовчки хвилин з десять, прислухаючись,  потім стає страшно, страх добирається по шкірі до кінчиків пальців і стає боязно навіть увімкнути світло. Лягаю тихенько на бік
, закриваю очі і намагаюся не рухатися…. Коли трохи минає…. Починаю плакати… засинаю, іноді ще встаю покурити чи випити вина. Таких моментів боюся найбільше, бо по я починала думати як і за що мені жити… не те, щоб щось у житті кардинально помінялося, просто я раніше над цим не задумувалася, мені було всеодно… де і як жити… був лише один нюанс, аби жити поруч із ним….

Я прокинулася від сонячних променів, що світили мені прямо в обличчя. Мій величезний сірий кіт сидів на вікні і мружився. Почався черговий ранок. Дивно, був лютий, а сонце пекло у вікна як у липні, хоча від холоду ніяк не могла вилізти з-під ковдри. У старому креденсі серед консервацій і солінь, вдалося відшукати стару джезву. Захотілося затишку. Я здмухнула з неї пилюку, сполокнула, заварила кави і як колись видерлася на підвіконня з ногами. 

Літо… полуденна спека потрохи починає спадати, ми в саду збираємо яблука. Обидва одягнені у старий розтягнутий одяг, я підбираю решта плодів з землі та іноді піднімаю очі, щоб подивитися на Нього. Коли наші погляди сходяться, ми посміхаємось…. «виходь за мене!» - каже він так спокійно, наче пропонує закурити… у моєї баби випадає кошик з рук, усе зібране розсипається по землі, як намисто… я сміюся… мені дивно, що він питає мене за таке, бо й так знає, що я житиму з Ним усе життя… він посміхається мені у відповідь, перекриває своїм обличчям сонце. Воно проміннями виблискує позаду нього і я сліплюся і починаю мружитись….Ми разом сміємося… «цілує Ти підеш за мене?»…. «Звичайно» він киває… моя баба вже побігла у комору накривати поляно, а заодне, по дорозі , забігла до сусідки за плящиною та й заодне поділитися радісною новиною. Я гладжу його обличчя… він цілує мої руки і затримує на одній з них вуста…

Він пах водою та солоним вітром…. Таким, який щойно вирвався з пут хмар… а ще ваніллю, осіннім листям, гарячим піском, кавою, теплом і……любов»ю. ми стояли удвох на даху будинку, узявшись за руки, як діти, без копійки грошей, проте безмежно багаті. Володарі світу, вітер плутав моє волосся, а він час від часу поправляв його і знову брав мене за руку… я заздрила тоді людям, яких видно було з даху, їх ритмічному життю, автівкам, роботам…. А він казав, що ми особливі, бо дивимося на них згори, як боги… не усвідомлюючи того, я направду тоді була богинею, вільною та щасливою, а він просто був поруч.

Похолоднішало… час іти додому. У старій мансарді, де ми жили завжди було волого та холодно, проте дуже затишно, надзвичайно гармонійно дивилися старі розтягнуті светри, які ми носили, щоб не замерзнути, плетені шкарпетки, горнятка різного кольору та розміру, одним словом усе там.

Зранку він ішов до крамниці за свіжим сиром, це нагадувало щоденний ритуал, що перейшов у звичку.виходив з квартирки тихо, завжди думав, що я ще сплю, а тільки но прикривав двері я підіймалася, брала зі столу каву, яку він мені залишав і видиралася з ногами на вікно. Йдучи назад, він завжди махав мені рукою.

Так ми жили…

тут уж никто не рассказывал....Не попадались мне истории не Али Правченко, не Марии Пятиряковой, не Мани Кажановой... в подобном болоте можем колупацца тока я и Алла Скворцова... При чем сценарий заранее известен : симбиоз таланта, алкоголя, несчастной судьбы, снова таки алкоголя(судьба то ОЧЕНЬ несчастная), отсутствия денег (тут алкоголя побольше!!на это у гениев всегда найдутся средства!), а также ВНИМАНИЕ, обязательное условие: "Ему не нужна девушка для ебли... он устал от этого...ему нужна родная душа..." - все, можно считать, что сердце покорено... и тело тож.... При чем, от ебли гении никак не отказываются, прям в парке на лавочке.... потом не отказываются у тебя дома, а потом у всех придатных мисцях... Все!!! Я, готова была в таких ситуациях, отмывать его, пахать сама, чтоб он творил(!!!), подставлять плечо под его пьяное тело, кормить-поить, начищать до блеска его инструменты, смеяться над шутками его друзей и т.д.... Как правило, гений даже не удосужицца тя в кафешку сводить....а если сжалиться, то в какуе-то рыгальню, при чем за твой счет. Нет, напрямую гений никогда не попросит заплатить... Но только вошедши в заведение талант начнет кривиться и вражески смотреть на меню, потом обязательно при тебе пересчитает деньги и скромно закажет себе самый дешевый кофе. Ты же, как девушка пожертвовавшая свое тело (достаточно таки привлекательное) и душу во благо искуства, не сможешь смотреть на унижение любимого и опять оплатишь посиделки, которые перерорустут в ужин с обильным количеством спиртного(после того, как берешь финансовые вопросы на себя - гений перестает скромничать и гуляет по полной!). После в кафешку ты не скоро попросишся(конечно, на трамвай денег не осталось), то же самое касается кино, театров, вечеринок и т.д....
В конце концов, время проходит - раздупляешся....проходит еще немного.... ты понимаешь, что на таких вот жертвах "талантливых и непризнаных" выезжают мужчины, не желающие заниматься чем-то, кроме как бухать и трахаться....Да и творчество у него совсем не гениальное...да и про богатый сексуальный опыт гений приврал...начинаешь замечать, что внешне гений похож на блудного плешивого пса (эт даже после того, как ты его как могла откормила и помыла...), замечаешь немытую голову, неопрятность, дурацкое поведение, свинское отношение к тебе и т.д.....

Через полгода, когда вы расстались, и ты встречаешь это жалкое уебище на улице, думаешь : "Боже, ну как я могла до такого опуститься, точнее ПОД такое..."

ВЫВОД : 1. Говорите с гениями про жизню, а трахать надо привлекательных и сексуальных.
                  2. Чтобы не пропала любовь и уважение к творчеству - нефиг видить гения голым
                   3. Спать с вечно пьяным, потным мужиком, пусть даже с талантливым, не к добру и даже близко не к приближению к ВЫСОКОМУ и неземному...

Вот собственно и все... А, я говорила, что у гениев, как правило, такое пристойное пивное брюшко???!!!кстати, и многолетний алкогольный опыт позитивно на потенции не отразился.... так, что вот как.

P.S. Дорогая Анна-Марфа Скворцова!!!! я еще хочу пожить в твоем замке в Норвегии и получить от тебя новую полочку в холодильник, поэтому если тебе показалось, что вышеупомянутые гении издали напоминают твоего будущего мужа Юлия Евчука, это не так! все знают, что он белый и пушистый, давно сидит на обощной диете и ведет рок-н-рольный образ жизни только тогда, когда мы, журналюги, около него крутимся!

Вывод 1 : Цитаты мудрых и бывалых.
Есть у нас, с выше упомянутой Аллой, подруга Аля. интелегентейшей наружности, перечитавшая Достоевского, умнейший человек в очках... но, в нашей чесной компании, грех барышням иногда не насинячиться как свиньи и пофилосохствовать про жисть, гениев и мирских особ, которые нас окружают.. Так вот, Алины пьорлы заслуживают отдельного пятитомника, а не сухеньких строчечек в ЖЖ, но, пока "маемо те, що маемо"(сорри за цитаты класиков). дето Аля греханула трохи, скорее от жалости к мужчине, чем от желания плотских утех... джентельмен мож и был человек хороший, но мужское достоинство и достоинством назвать стыдно было, таке насмешка природы.... Бедный, бедный Алинын  ухажер... Никто, кроме самой Алины и понятия не имеет о ком мы говорим, но его крохотная цицюрка стала всеобщей темой для разговоров в послдедние 2 недели. Итак, цитата Алины 1 :

"Если уж природа тебя обделила, то я конечно понимаю.... Но как человеку самому не стыдно такой хуй людям показывать, особенно дамам с высшим образованием! "

Конечно, после таких пьорлов мы с Аллой только об этом и говорили, на что последовало несколько полезных советов, а вдруг чкувак забредет в мой ЖЖ :

Алла, хоть и была женщиной более скромной, чем мы с Алиной, не могла оставить тему без внимания, ведь тоже пострадала в свое время, от пуцюндрика некого Зеныка. Чесно, я его не знала, но по рассказам Аллы больший грех с таким человеком говорить, нежели заниматься сексом...
Если мужчина обделен физиологически и прекрасной техникой тоже не блестает, значит единственное, что о нем запомнит женщина - его крошечный член.Советы :

1. Нельзя со  своей цюцюркой лезть к порядочным барышням, особенно с одного факультетат  (те ведуться на ваш пуцюндрык, чтоб было над чем поржать)

2. Если уж Вы лезете со своим дефектом к дамам, пожалуйста, отличитесь оригинальностью(намажте червоною фарбою, аби в кулаке не потерять. або приделайте такий типа свисток, шо як сигнализация - тыцаешь кнопочку и он такой - пи-пип, помагают также фосфорные краски - светиться будет в темноте, обклейте стразами - они блестят и т.д...)

3. Перед тем, как тащить барышню в постель, поинтересуйтесь, не знакома ли она со мной, Алиной,Аллой или Марией Пятиряковой...коль нет, у вас еще есть шанс сохранить ваш позор за закрытой дверью.

Примечание : В тексте использованы синонимы традиционного слова член : писька, пиписька, фаллос, цюцюндрик, бздюрка, хуй, хер, пуцюндрик, пиздьорик, прутик, прутень, пипка, черв"ячок....
Простите, если кого-то обидела, но ЧЛЕН это великое мужское достоинство и называть таким словом выше упомянутое уебище - большой грех.